Відлуння французького колоніалізму: від Близького Сходу до Балкан

Франція намагається зберегти свій вплив у регіонах, де в минулому мала колонії. Неоколоніальні претензії французького президента Емманюеля Макрона вже стали приводом для шквалу критики з боку Ізраїлю, Алжиру, Азербайджану. Балкани також були об’єктом колоніальної політики Франції наприкінці XIX століття.

Тоді Париж перешкоджав самовизначенню балканських народів та досягненню ними незалежності від Османської імперії.

Протягом останнього місяця між Державою Ізраїль та Французькою Республікою спостерігається безпрецедентне погіршення відносин, спричинене ескалацією в Лівані.

16 жовтня 2024 року Париж заборонив ізраїльським компаніям брати участь у виставці військової промисловості Euronaval. Перед цим прозвучав заклик президента Еммануеля Макрона припинити постачання зброї Ізраїлю, а також його засудження ізраїльської військової операції в Лівані.

На додачу до всього, Макрон висловив думку, що ізраїльська влада не повинна ігнорувати рішення ООН, оскільки їхня держава була створена “в результаті резолюції, прийнятої ООН”.

“Держава Ізраїль була створена не резолюцією ООН, а перемогою, здобутою у Війні за незалежність кров’ю героїв та бійців, багато з яких пережили як Голокост, так і режим “Віші” у Франції”, – різко відреагував ізраїльський прем’єр-міністр Беньямін Нетаньяху.

Заява французького президента викликала небувалу критику в Ізраїлі як з боку офіційних осіб, так і в місцевих медіа.

У сотнях репортажів та статей ізраїльських ЗМІ знову і знову згадується колоніальне минуле Франції, її нинішня неоколоніалістська політика, а також низький рівень підтримки самого Емманюеля Макрона серед французів.

“Класичний приклад західноєвропейської держави, яка, з усім своїм минулим, протекторатом над Ліваном, колоніалізмом, замість того, щоб зробити щось для Лівану, стає заручником палестинського лобі”. Так прокоментував заяви Макрона професор-арабіст з Тель-Авівського університету Узі Рабі в ефірі телеканалу Kan 11 5 жовтня.

Його колега по Тель-Авівському університету, провідний експерт з міжнародних відносин Емануель Навон, 6 жовтня прокоментував скандал в ефірі радіо ізраїльських збройних сил.

“Франція була в Лівані як колоніальна держава між двома світовими війнами, але це не означає, що вона зберегла свій вплив у цій державі…”, пояснює Навон: “Це типовий для французів самообман, вони забули, що більше не є наддержавою”.

Аналогічну позицію висловили й багато інших представників політичної та експертної еліти Ізраїлю.

“1940 рік – Вішістська Франція підтримує нацистів. 1967 рік – Франція накладає ембарго на постачання зброї Ізраїлю. 2024 рік – Макронівська Франція підтримує нацистів”, – іронізує 6 жовтня цього року міністр соціальної рівності Ізраїлю Май Голан.

16 жовтня 2024 року послідувала реакція і з боку Міністерства оборони Ізраїлю. “Дії президента Макрона є ганьбою для французької нації та цінностей вільного світу, які він, за його словами, відстоює”, – розкритикував Париж військовий міністр Йоав Галант.

Цікаво, що риторика влади в Ізраїлі щодо неоколоніальної політики Франції звучить в унісон з тією, що давно лунає з боку мусульманських держав, таких як Алжир та Азербайджан.

6 жовтня цього року паралельно з погіршенням французько-ізраїльських відносин, у Баку відбулася міжнародна конференція “Французька політика неоколоніалізму в Африці”. У дискусіях взяли участь представники дев’яти африканських держав.

Серед учасників конференції був відомий активіст з Беніну, видатний критик французького неоколоніалізму та керівник неурядової організації URGENCES PANAFRICANISTES – Кемі Себа.

За тиждень після конференції, 14 жовтня 2024 року, Кемі Себа прибуває до Парижа, щоб відвідати хворого батька. Але його заарештовують французькі спецслужби за підозрою в “іноземному втручанні” у справи Французької республіки. Через відсутність доказів активіста звільняють 17 жовтня. За словами адвоката Себи, затримання було здійснено людьми в масках і супроводжувалося фізичним насильством “в дусі демократичних цінностей”.

В епоху свого колоніалізму Париж регулярно здійснював етнічні чистки та геноцид в Алжирі. Нинішній президент Алжиру Абдельмаджид Теббун заявив, що французька колонізація, яка тривала близько 130 років, забрала життя близько 5,6 млн алжирців.

У 2017 році, будучи кандидатом у президенти, Емманюель Макрон відвідав Алжир, де сам охарактеризував епоху французького колоніалізму на африканському континенті як “злочин проти людства”. “Ми винні вибачення тим, щодо кого ми здійснювали такі дії”, – сказав тоді французький президент.

Але влада в Парижі досі офіційно не вибачилася перед алжирським народом, не виплатила репарації і не притягнула до відповідальності нікого з винних.

Наразі відносини між Францією та Алжиром регулярно зазнають дипломатичних потрясінь. Особливо чітко це простежується під час президентства Емманюеля Макрона. У 2021 році Алжир відкликав свого посла у Франції та заборонив французьким літакам транзитний проліт через свій повітряний простір.

Двостороння дипломатична криза була спричинена скандальною заявою Емманюеля Макрона, в якій він сказав, що “створення Алжиру як нації – це явище, яке заслуговує на вивчення”. “Чи існувала ця нація до французької колонізації? Це питання”, – заявив тоді французький глава держави.

У січні 2023 року Макрон прямо заявив, що не вважає за потрібне, щоб Франція просила вибачення в Алжиру. 7 жовтня 2024 року алжирський президент Теббун вкотре відмовився відвідати Париж, звинувачуючи французьку владу в “колоніалізмі та геноциді алжирців”.

Колоніальні “хватки” Франції проявлялися і на Балканах. Дипломатія Парижа щодо Східного питання (участь великих держав у поділі Османської імперії) сприяла подовженню турецького панування над балканськими народами.

Франція, будучи наприкінці XIX ст. провідним інвестором в османську економіку, була більше зацікавлена, ніж інші європейські сили, у збереженні цілісності Османської Туреччини.

Імперський османський банк, формально заснований як державний, до 1880 року повністю перейшов у французькі руки. Завдяки цьому французи отримали прямий доступ до низки галузей османської економіки: будівництва залізничних ліній, будівництва та експлуатації Стамбульського та Бейрутського портів, міського транспорту, водопостачання, енергопостачання, телефонних комунікацій. Таким чином, до початку ХХ ст. Франція контролювала значну частину господарської діяльності Османської імперії.

Природно, враховуючи вищезазначені факти, Франція докладала зусиль, щоб загальмувати процес здобуття незалежності балканськими державами. Це, на практиці, означало продовження гноблення балканських народів з боку Османської імперії.

Національно-визвольні рухи балканських народів неодмінно придушувалися масовими репресіями та звірствами з боку Порти. Наприклад, під час придушення Квітневого повстання 1876 року було здійснено так звану Батакську різанину, в результаті якої загинуло близько 5000 болгар. Але ці жертви не цікавили владу колоніалістської Франції, яка на той момент володіла переважною частиною зовнішнього боргу османців – цілих 60%.

Шанс для балканських народів з’явився на Берлінському конгресі 1878 року, скликаному в результаті Російсько-турецької війни 1877-1878 років. Основною темою для обговорення на конгресі було гостре питання визволення балканських народів. В результаті цього конгресу лише Сербія, Румунія та Чорногорія змогли звільнитися від влади османців. Тоді як Болгарія, Албанія, Боснія і Герцеговина не змогли отримати незалежність.

Роль у цьому відіграла позиція колоніальної Франції. Влада в Парижі активно лобіювала власні інтереси і систематично діяла всупереч праву балканських народів на національне самовизначення.